"Сергій хотів жити, просто шлях вибраної ним професії такий небезпечний"

Спогадами про свого чоловіка, найдобрішого одеського дільничного Сергія Пригаріна, поділилась дружина офіцера поліції. У 2018 році в Сергія поцілила смертельна куля під час його затримання злочинця. Поліцейського нагородженого орденом «За мужність» посмертно.

Вони познайомилися у 2011-му під час навчання в юридичній академії, Сергій був на рік старший курсом. Ксенія сподобалася йому одразу, а от вона у Сергієві вгледіла супутника свого життя лише з часом, оцінивши його дбайливе, відповідальне та турботливе ставлення до себе. Попри широкий вибір професій, який давала Сергієві його освіта, він мріяв про роботу в правоохоронних органах.

«У нього горіли очі, коли мова йшла про роботу. Тому, як я не хотіла чоловіка-правоохоронця, з яким на мене чекали постійні переживання за нього, безсонні ночі, самотні вихідні, забирати мрію у найближчої людини було не чесно. Тоді йому було лише 20, але, мені здається, що і сьогодні він зробив би такий самий вибір», - ділиться спогадами про Сергієве студентського життя Ксенія.

Здобувши юридичну освіту, Сергій працював дільничним в Приморському відділі поліції Одеси.

«Він розказував, як тяжко бачити в чужому домі чоловіка-тирана, батька-п’яницю, людину, яка ображає літніх, краде останнє. Судячи з тих історій, через які він переживав, мені здається, йому морально було дуже важко. Він був найдобрішим правоохоронцем, співчував людям і намагався всім допомогти», - каже дружина офіцера поліції.

Сергій дуже хотів дітей. І коли на світ з’явилася дівчинка, подружжя обрало їй ім’я Міра, бажаючи миру усім людям на землі.

«Міроші (так називав її Сергій) зараз майже 5 рочків. Тато приходив додому, коли донька вже спала, йшов на роботу, коли вона ще спала, але ті дні, коли вони були разом, вона пам’ятає. Міра згадує, як вони їли кукурудзяні палички, як гуляли і пили какао (їй було тоді всього 2). Можливо з часом з її пам’яті зітреться його зовнішність, але відчуття тата поряд залишиться з нею назавжди, безсумнівно», - переконана Ксенія.

Кажуть, що близькі люди мають відчути наближення біди і ніби ангели-охоронці захистити. Але в той трагічний день було все як зазвичай. Єдине, Сергій не хотів йти на чергування, що на нього було не схоже. Ксенія пояснила це собі щільним графіком. В той день нічого не передвіщало біди – було світле свято Водохреща, Сергій пішов на роботу, а його дівчатка - до храму.

«Мабуть, як найближча після мами людина, я повинна була щось відчути в його небажанні йти на чергування. Я досі картаю себе за те, що не відчула. Минуло більше 2,5 років, а я до дрібниць згадую той роковий день і питаю, чому в моєму серці була тиша», - з болем ділиться думками Ксенія.

Що сталася біда Ксенія зрозуміла, коли подзвонив Сергіїв друг, а коли він приїхав разом з керівником і вона подивилася у їхні очі, слова були зайвими. Потім все було, як у тумані. Аби пережити втрату Сергія, вона об’єдналася з рідними та друзями і була в гурті. Це врятувало їх усіх.

«Боляче досі і не зрозуміло, чому загинула молода людина – добра, чуйна та справедлива. Повсякчас згадую кожен його погляд, кожне слово, кожен жест. Сергій був моїм найближчим другом, потім вже чоловіком та батьком моєї дитини, тому я, як можу, заповнюю порожнечу в середині себе нашою донькою, хобі з організації свят людям, але навіть не знаю, чи заповню я душевну втрату коли-небудь повністю», - зізнається Ксенія у тому, як продовжується її життя після смерті Сергія.

«Мне обнять бы тебя, родной, хоть во сне,
Постучался б домой в тишине
Или к маме заглянул на часок,
Или дочкин услышал голосок.
Не поймет никто никогда -
Одиночеством пронизаны вечера.
Улыбаешься с фотки мне невзначай,
Будто шепчешь опять «Не грусти и не скучай».
Дни летят, исчезают года,
Боль моя - теперь навсегда.
Я за руку веду твое продолженье,
Как от жизни – награда и достиженье.
И взирает с небес судеб наших вершитель -
Ваш он ангел, ваш он хранитель».
(Ксенія Пригаріна)